Есть ли права у украинского пациента?

10 грудня 1948 р. Організація Об`єднаних Націй прийняла засадничий правозахисний документ, а саме Загальну декларацію прав людини. Знаменуючи річницю ухвалення цього фундаментального міжнародно-правового акту у сфері прав людини, за пропозицією Генеральної асамблеї ООН, відтоді 10 грудня відзначається як Міжнародний день захисту прав людини.

Приурочений до цієї дати і Всеукраїнський тиждень права, який щорічно проходить в Україні. Цьогоріч, у межах даного заходу, Міністерство охорони здоров`я України спільно з ВГО "Фундація медичного права та біоетики України", вирішили привернути увагу громадськості до стану захисту прав людини у сфері охорони здоров`я. Адже кожен громадян України є потенційним пацієнтом, який звертаючись до закладу охорони здоров`я, стає споживачем медичної послуги, а відтак, зобов`язаний знати свої права та обов`язки. На жаль, не завжди можна спрогнозувати результат надання медичної допомоги і наслідки цього процесу можуть носити негативний характер для пацієнта. Тому, оскільки права й законні інтереси пацієнтів можуть постраждати як у випадках невідповідності результату лікування очікуванням пацієнта, так і при дефектах надання медичної допомоги, важливо розглянути права пацієнта, гарантовані чинним законодавством України, та способи захисту порушених прав фізичних осіб, які одержували медичну допомогу.

На сучасному етапі розвитку правового регулювання сфери охорони здоров`я в Україні питання захисту прав людини при наданні медичної допомоги набуває особливої гостроти та актуальності. Комплексний аналіз вітчизняної нормативно-правової бази дає можливість викристалізувати права і обов`язки пацієнтів у цій царині. Найповніше права пацієнтів регламентуються у Законі України "Основи законодавства України про охорону здоров`я" від 19.11.1992 р., так званій декларації прав людини у сфері охорони здоров`я. Окрім того, права пацієнтів можемо визначити, виходячи з норм Конституції України від 28.06.1996 р. та Цивільного кодексу України від 16.01.2003 р. А відтак, кожному пацієнту доцільно пам`ятати про:

Права пацієнтів

1) право на медичні профілактичні заходи (ст. 49 Конституції України, ст. 283, ч. 4 ст. 286 Цивільного кодексу України, ч. 1 ст. 3, п. 7 ст. 4, ст. 6, 10, п. "а", "б" ст. 10, ст. 31, 32, 42, ч. 1 ст. 43, ст. 53, п. "а" ст. 78 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я");

2)  право на доступність у галузі охорони здоров`я (ч. 1, 3 ст. 49 Конституції України, ст. 283, 284 Цивільного кодексу України, ч. 4 ст. 4, ст. 6 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я");

3)  право на медичну інформацію (ч. 3 ст. 32, ст. 34 Конституції України, ст. 285, 302 Цивільного кодексу України, п. "е" ст. 6, ст. 39 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я");

4)  право на згоду на медичне втручання та  право на відмову від медичного втручання (ч. 3 ст. 28, ч. 1 ст. 29 Конституції України, ч. 3,4,5 ст. 284, ч. 4 ст. 286, ст. 289 Цивільного кодексу України, ст. 42, 43 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я");

5)  право на свободу вибору в галузі охорони здоров`я, а саме: 1) право на вільний вибір лікаря; 2) право на вибір методів лікування відповідно до рекомендацій лікаря; 3) право на вибір закладу охорони здоров`я; 4) право на заміну лікаря; 5) право на лікування за кордоном у разі неможливості надання такої допомоги у закладах охорони здоров`я України (ч. 2 ст. 284, ст. 633 Цивільного кодексу України, п. "д" ст. 6, ч. 1 ст. 34, ч. 1 ст. 35, ст. 36, 38 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я");

6)  право на медичну таємницю (ч. 1, 2 ст. 32, ст. 34 Конституції України, ч. 4 ст. 285, ст. 286 Цивільного кодексу України, ст. 39-1, 40, п. "г" ст. 78 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я");

7)  право на якісну медичну допомогу (ч. 1 ст. 49 Конституції України, ч. 1 ст. 284 Цивільного кодексу України, п. "д" ст. 6, п. "а" ст. 78 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я");

8)  право на безпечну медичну допомогу (ч.1 ст. 49 Конституції України, ч. 1 ст. 284 Цивільного кодексу України, ст. 42, 44 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я");

9) право на інновації, а саме: 1) право на медико-біологічний експеримент; 2) право на репродуктивні технології; 3) право на донорство; 4) право на терапевтичне клонування; 5) право на корекцію (зміну) статі (ч. 3 ст. 28 Конституції України, ч. 3, 7 ст. 281, ч. 4 ст. 289, ч. 1 ст. 290 Цивільного кодексу України, ст. 45, 47, 48, 51 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я");

10)  право на попередження за можливістю страждань і болю (ст. 3, ч. 2 ст. 28 Конституції України, ч. 2 ст. 289 Цивільного кодексу України, ст. 6, 52 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я");

11)  право на індивідуальний підхід до лікування (п. "д" ч. 1 ст. 6, ч. 1 ст. 38, ч. 3 ст. 39, ч. 3 ст. 43 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я");

12)  право на оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров`я (ст. 40 Конституції України, п. "і" ст. 6 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я");

13)  право на відшкодування шкоди, заподіяної здоров`ю (ч. 1 ст. 3 Конституції України, ч. 1 ст. 22, ст. 23, 906, ч. 1, 2 ст. 1166, ч. 1 ст. 1167, ст. 1168, 1195 - 1203, 1209 Цивільного кодексу України, п "і", "ї" ст. 6 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я");

14)  право людини на життя та на повагу до гідності при наданні медичної допомоги (ст. 3, 21, 27, ч. 1, 2 ст. 28, ст. 64, 68 Конституції України, ст. 281, 297 Цивільного кодексу України, ч. 3 ст. 52 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я");

15)  право на захист від будь яких незаконних форм дискримінації, пов`язаних зі станом здоров`я (ст. 21, ч. 2, 3 ст. 22, ч. 2 ст. 24 Конституції України, п. "и" ст. 6, ст. 9 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я").

Обов`язки пацієнтів

1) піклуватися про своє здоров`я та дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян (п. "а" ст. 10, ст. 32 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я");

2)  проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення (ч. 4 ст. 286 Цивільного кодексу України, п. "б" ст. 10, ст. 30, 31 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я");

3)  надавати невідкладну допомогу іншим громадянам, які знаходяться в небезпечному для життя і здоров`я стані (п. "в" ст. 10, ст. 37 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я");

4)  виконувати медичні приписи та правила внутрішнього трудового розпорядку закладу охорони здоров`я (ч. 2, 3 ст. 34 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я");

5)  у невідкладних випадках, коли існує реальна загроза життю, отримувати медичну допомогу без своєї згоди чи згоди законного представника (ч. 1 ст. 29 Конституції України, ч. 5 ст. 284 Цивільного кодексу України, ч. 2 ст. 43 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я").

Аналіз судової практики, наведеної у Єдиному державному реєстрі судових рішень, і звернень громадян до Міністерства охорони здоров`я України дає підстави стверджувати, що нерідко в закладах охорони здоров`я порушують: 1) право людини на медичну інформацію; 2) право людини на згоду і відмову від медичного втручання та 3) право людини на свободу вибору в галузі охорони здоров`я (в аспекті вільного вибору лікаря та закладу охорони здоров`я). А відтак, видається доцільним детально проаналізувати вищезазначені права пацієнтів:

1. Право на медичну інформацію

Медична інформація - це свідчення про стан здоров`я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі і про ризик для життя і здоров`я, яка за своїм правовим режимом належить до конфіденційної (Рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України "Про інформацію" та ст. 12 Закону України "Про прокуратуру" (справа К. Г. Устименка) від 30.10.1997 р.).

Медичні документи (первинна медична документація), що стосуються стану здоров`я особи, за своїм змістом містять медичну інформацію, а відтак, право на медичну інформацію включає в себе право на ознайомлення з медичною документацією.

Відповідно до ст. 285 Цивільного кодексу України право на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров`я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються здоров`я, мають:

1) повнолітня фізична особа (тобто особа, яка досягла 18-ти років);

2) батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник (на інформацію про стан здоров`я дитини або підопічного). Згідно з вимогами чинного національного законодавства, а саме ст. 1 Конвенції ООН про права дитини та ст. 6 Сімейного кодексу України, дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше. Як свідчить аналіз юридичної практики, інколи у клопотаннях законних представників є незаконні вимоги отримати інформацію про стан здоров`я, наприклад, своїх дітей, які досягли повноліття. Справді, для батьків діти у будь - якому віці не перестають бути в такому статусі. Але з погляду законодавця, про що вище зазначено, дитина у правовому розумінні з досягненням повноліття перестає такою бути. А це означає, що медичний працівник правомірно відмовить батькам (усиновлювачам) у наданні медичної інформації щодо їх повнолітніх дітей;

3) члени її сім`ї або інші уповноважені фізичні особи (мають право бути присутніми при дослідженні причин смерті особи та ознайомитись із висновками щодо причин смерті, а також право на оскарження цих висновків до суду). Йдеться про право членів сім`ї пацієнта після смерті ознайомлюватись, але з чітко визначеним обсягом медичної інформації.

Важливою гарантією забезпечення права на медичну інформацію є ст. 34 Конституції України. У ч. 2 даної статті мова йде про те, що "кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір".

2. Право на згоду на медичне втручання та право на відмову від медичного втручання

Медичне втручання, тобто застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов`язаних із впливом на організм людини, відповідно до ст. 42 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я", допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров`ю пацієнта.

Згода на медичне втручання повинна відповідати таким критеріям правомірності:

1) інформованість згоди чи відмови від медичного втручання - це надання в установленому законодавством порядку медичної інформації та відомостей про необхідне медичне втручання, за результатами якого пацієнт реалізує своє право на особисту недоторканність і приймає рішення про проведення чи відмову від проведення медичного втручання.

Інформація, що повинна бути надана пацієнтові складається з двох блоків, а саме:

- загального, тобто медичної інформації: про а) стан здоров`я людини; б) історію її хвороби; в) про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів; г) прогноз можливого розвитку захворювання; д) ризик для життя і здоров`я);

спеціального, тобто інформації, яка стосується запропонованого медичного втручання у кожному конкретному випадку, а не загалом методів лікування даного захворювання а) про мету медичного втручання; б) тривалість медичного втручання; в) наслідки медичного втручання; г) альтернативні методи лікування даного захворювання; д) прогноз і ризик майбутнього медичного втручання);

2) добровільність як другий необхідний критерій згоди чи відмови від медичного втручання означає прийняття пацієнтом рішення щодо свого здоров`я, у процесі якого реалізується право на особисту недоторканність без жодного впливу будь-яких зовнішніх чинників. Згода має бути добровільною, тобто забороняється будь-який тиск на хворого, а також гарантується можливість відкликати такий дозвіл будь-коли;

3) компетентність - це встановлена законодавством можливість пацієнта приймати рішення про згоду чи відмову від медичного втручання.

За загальним правилом некомпетентними давати згоду на медичне втручання відповідно до законодавства є: а) особи до 14 років; б) недієздатні особи. Особам від 14 до 18 років медичне втручання здійснюється за згодою самого неповнолітнього пацієнти та з дозволу батьків (опікунів, членів родини).

Аналіз законодавства дає можливість визначити, що некомпетентними давати відмову від медичного втручання (за загальним правилом) є: а) особи до 18 років (якщо повна цивільна дієздатність не набута чи не надана особі у встановленому законом порядку швидше); б) недієздатні особи.

Форма згоди і відмови від медичного втручання. За загальним правилом, згода може бути надана як в усній, так і в письмовій формі, оскільки законодавець не визначає жодну з форм як обов`язкову. Відмова знову ж може бути в обидвох зазначених формах, оскільки з контексту норми випливає лише право лікаря брати таку відмову в письмовій формі, а не обов`язок (...лікар має право взяти від пацієнта письмове підтвердження, а при неможливості його одержання - засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків). Проведення медичного втручання без згоди пацієнта та/чи його законних представників допускається лише у невідкладних випадках. Закон не містить жодного переліку невідкладних екстремальних випадків, які становлять реальну загрозу життю хворого, що дають лікарю право оперувати та застосовувати складні методи діагностики без згоди. Слід пам`ятати, що лікар у тих випадках діє у стані крайньої необхідності. Стан крайньої необхідності має місце за певних умов, а саме коли: а) небезпека для життя людини дійсно є реальною, а не можливою. Тому, коли застосовується так звана "планова" операція як один з можливих методів лікування, то у таких випадках мова не може йти про крайню необхідність; б) небезпека, яка загрожує життю, не може бути ліквідована іншими засобами, крім обраного втручання (для прикладу, операція, переливання крові); в) шкода, яка заподіюється при медичному втручанні, повинна бути менш небезпечною для хворого, ніж шкода, що породжена патологічним процесом чи травмою, з приводу якої і відбувалось дане втручання.

Відповідно до ст. 43 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я" пацієнт, який набув повної цивільної дієздатності і усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, має право відмовитися від лікування. Якщо відсутність згоди може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов`язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання - засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків. Якщо відмову дає законний представник пацієнта і вона може мати для пацієнта тяжкі наслідки, лікар повинен повідомити про це органи опіки і піклування.

3. Право на свободу вибору в галузі охорони здоров`я.

Структура права на свободу вибору в галузі охорони здоров`я складається з п`яти елементів (можливостей), а саме: а) права на вільний вибір лікаря; б) права на вибір закладу охорони здоров`я; в) права на вибір методів лікування відповідно до рекомендацій лікаря; г) право на заміну лікаря на вимогу; д) право на лікування за кордоном у разі неможливості надання такої допомоги у закладах охорони здоров`я України. Ми зосередимо Вашу увагу лише на двох складових цього права.

Віковим цензом для реалізації права на свободу вибору в галузі охорони здоров`я є досягнення пацієнтом 14 років. А відтак, особа, яка досягла вказаного віку має право:

- на вільний вибір лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги;

- бути прийнятим у будь-якому державному лікувально-профілактичному закладі за своїм вибором, якщо цей заклад має можливість забезпечити відповідне лікування, а також коли це виправдано станом пацієнта (ст. 38 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я").

Захист права на свободу вибору лікаря та лікувального закладу насамперед здійснюється шляхом звернення до службових осіб, якими є завідувач відділення, заступник головного лікаря з лікувально-профілактичної роботи та головний лікар. Письмова заява, належним чином оформлена та зареєстрована, на ім`я вищевказаних посадових осіб, з посиланням на нормативно-правові акти, які встановлюють право вільного вибору, в багатьох випадках веде до бажаної мети - надання медичної допомоги саме у цій лікарні або обраним лікарем.

Держава не лише визнає право кожного громадянина України на охорону здоров`я, а й забезпечує його захист (ст. 8 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я"). На жаль, права та законні інтереси пацієнтів можуть постраждати в процесі надання медичної допомоги. А відтак, слід розглянути основні форми захисту прав пацієнтів та надати останнім кілька практичних порад поведінки у такій ситуації.

Так, пацієнт, який вважає, що його право на охорону здоров`я було порушене, медичним працівником може звернутися за захистом до органів внутрішніх справ. У відповідь на звернення громадянина органи внутрішніх справ не пізніше, ніж в триденний строк, зобов`язані прийняти одне з таких рішень: 1) порушити кримінальну справу; 2) відмовити в порушенні кримінальної справи; 3) направити заяву або повідомлення за належністю (ст. 94, 95 Кримінально-процесуального кодексу України).

Характерним для даної форми захисту прав людини в сфері охорони здоров`я є те, що усі необхідні дії щодо притягнення винної у вчиненні злочину особи до відповідальності виконують органи внутрішніх справ, в той час як сам заявник у даному процесі участі практично не бере, за винятком випадків оскарження бездіяльності самих співробітників органів внутрішніх справ щодо ведення досудового слідства в кримінальній справі.

Однією із найпопулярніших в Україні є судова форма захисту прав людини, що гарантується ст. 55 Основного Закону України. Пацієнт може захищати свої порушені, невизнані та оспорені права, шляхом звернення до суду в порядку:

1) кримінального судочинства, якщо він став потерпілим від злочину (суспільно небезпечного винного діяння, вчиненого суб`єктом злочину [ст. 11 Кримінального кодексу України]). На жаль, строків для розгляду справ у суді в порядку кримінального судочинства не передбачено, лише зазначено, що судове засідання по кожній справі відбувається безперервно, крім часу, призначеного для відпочинку (ст. 257 КПК України). А відтак, зважаючи на складність медичних справ, часто трапляється затягування строків розгляду справи, що, звичайно, негативно впливає на ефективність і своєчасність захисту прав пацієнтів.

Позитивною рисою кримінального судочинства слід назвати підтримання державного обвинувачення прокурором, що спрощує для пацієнта процес доведення вини медичного працівника у вчиненні злочину. Адже в кримінальному процесі діє презумпція невинуватості особи, а відтак, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Основного Закону України).

2) цивільного судочинства. Цивільний позов є найпоширенішим засобом реалізації права на відшкодування шкоди, завданої здоров`ю (майнової і моральної). Кожен пацієнт має право звернутися за захистом свого права на охорону здоров`я, якщо вважає, що його було порушено, внаслідок неналежного надання медичної допомоги (відповідно до ст. 3 Цивільного процесуального кодексу України).

Суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі (ст. 157 Цивільного процесуального кодексу України). У виняткових випадках, за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду справи, суд ухвалою може продовжити розгляд справи, але не більш як на п`ятнадцять днів. На жаль, на практиці з різних причин трапляються випадки розгляду справи понад 3-5 років лише в суді першої інстанції.

Детальніше зупинимося також на адміністративній позасудовій формі захисту прав людини у сфері охорони здоров`я, адже вона є не лише ефективною, а й вимагає, в порівнянні з іншими, від пацієнта мінімальних часових та фінансових затрат.

Ця форма захисту прав людини полягає у зверненні до вищестоящої особи (службової особи закладу охорони здоров`я) чи до вищестоящого органу (відповідного управління охорони здоров`я, міністерства охорони здоров`я) у царині охорони здоров`я із використанням різних засобів захисту. Підставами для звернення до вищезазначених органів є порушення права, відмова у реалізації права, заподіяння шкоди здоров`ю, встановлення факту таких порушень тощо.

Звернення може бути здійснене усно на особистому прийомі або письмово шляхом подання відповідної заяви про забезпечення реалізації передбаченого законом права чи скарги про порушення певними медичними працівниками прав людини. Подання такої заяви або скарги відповідно до ст. 9 Закону України "Про звернення громадян" зобов`язує орган, до якого скаржаться, всебічно та об`єктивно розглянути наведені у скарзі або заяві доводи та вимоги, та за результатами такого розгляду прийняти рішення. Громадянин про прийняте рішення повідомляється письмово. Крім того, йому роз`яснюється порядок оскарження такого рішення, в разі незгоди з останнім.

Звернення громадян розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п`ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п`яти днів.

Сподіваємось, що "озброївшись" знанням чинного законодавства України та використовуючи наші поради, пацієнти зможуть ефективно захищати свої порушені права. Слід пам`ятати, що запобігти конфлікту завжди простіше, ніж згодом його вирішувати. У свою чергу, запобігти виникненню конфлікту "лікар-пацієнт" можна лише в одному випадку: якщо обидві сторони не лише пам`ятатимуть про свої права, а й виконуватимуть свої обов`язки.

* Статтю підготували Ірина Сенюта, к.ю.н., доцент, адвокат, президент ВГО "Фундація медичного права та біоетики України" та Наталія Скрипець, юрист ВГО "Фундація медичного права та біоетики України".