Людмила Волинець: 75% наших громадян вважають, що усиновлення заслуговує на повагу
Людмила Волинець: 75% наших громадян вважають, що усиновлення заслуговує на повагу

Людмила Волинець: 75% наших громадян вважають, що усиновлення заслуговує на повагу

08:11, 28.09.2012
17 хв.

Все більше сімей не вважають за потрібне приховувати, що вони усиновили дитину...

Україна важко, але невідступно відмовляється від інтернатної системи виховання дітей-сиріт або позбавлених батьківського піклування на користь сімейних форм - прийомної сім`ї, дитячого будинку сімейного типу, опіки чи усиновлення. Якщо у 2005 році в прийомних сім"ях і дитячих будинках сімейного типу  виховувалося тисяча дітей, сьогодні - 11 тисяч В сім"ях громадян України виховується 35 тисяч усиновлених дітей..

Інтернати - давно застаріла система і лишилася тільки у небагатьох країнах пострадянського простору. Увесь цивілізований світ визнав, що інтернати працюють не в інтересах дитини і в змозі забезпечити тільки базові потреби. Численні дослідження, зокрема ЮНІСЕФ, Home and Hope for Children, виявили, що дитина, що прожила в інтернатній установі 3 роки, ніколи не зможе наздогнати в розвитку дитину, що росла в сім`ї. Як стверджують самі випускники інтернатних закладів, кожна друга дитина шкільного віку, яка виховується в інтернатному закладі, проходить через усі форми насильства: фізичне, емоційне і сексуальне. Життя дитини в інтернаті основане на його залежності від персоналу, там вчать виживати. Вийшовши зі стін інтернату підліток лишається наодинці з усіма проблемами дорослого життя.

Людмила Волинець понад 15 років займається питаннями дітей-сиріт в Україні. Вона є ідеологом інституту прийомної сім’ї, автором основної більшості  законодавчих положень, практичною діяльністю з розвитку сімейних форм виховання.

Відео дня

Розвиток сімейних форм виховання в Україні став для Людмили Волинець справою її життя, справа, завдяки якій життя прожите недаремно.

Керівник управління забезпечення діяльності Уповноваженого Президента України з прав дитини Людмила Волинець відповіла на запитання УНІАН.

Людмило Семенівно, ще півтора року тому статистика засвідчувала, що в Україні  знизилися обсяги національного усиновлення, на 40% зменшилася кількість дітей, які влаштовані у сім`ї… Це сталося після того, як було ліквідовано Міністерство сім`ї, молоді і спорту, натомість не запропоновано жодної альтернативи. Здавалося, що держава самоусунулася від вирішення питань усиновлення. Яка ситуація у сфері усиновлення сьогодні?

У нас був період певний, коли багато показників щодо розвитку дитинства знизилися. На це мали вплив і адміністративна реформа (перший її етап)… Міністерство у справах сім’ї та молоді було реорганізовано. І певний часдуже довго питання сирітства були випущені з поля зору виконавчих органів влади. З 9 грудня 2010, коли був оголошений перший етап адміністративної реформи, до 2 листопада  2011 - рівно рік - департаменти сім’ї та дітей залишалися без Центрального  органу виконавчої влади. Безумовно, це не могло не вплинути на стан справ. Було призупинено законодавчі процеси, методичне забезпечення,  відбулася зміна кадрів на місцях. Тому у якийсь момент  влаштування дітей до сімейних форм виховання у нас зменшилося.

Ці та низки інших проблем, що виникли в царині захисту прав дитини, обумовили рішення Президента України про запровадження в Україні посади Уповноваженого Президента України з прав дитини, до компетенції якого оцінювати становище дитини не тільки в ракурсі обов"язків конкретного відомства. У серпні 2011 року указом Президента був створений інститут Уповноваженого з прав дитина, який очолив Юрій Павленко.

З чого почали «реабілітацію» і як швидко вдалося поліпшити ситуацію?

Перше, з чого почав роботу Уповноважений – аналіз причин. Чому усиновлення перестало зростати? Чому різко загальмувався процес створення  прийомних сімей? Що треба зробити аби зменшилась злочинність серед дітей Як допомогти дітям, які стали жертвами злочинів. Чому замість допомоги батькам у виконанні батьківських обов"язків, найчастіше органи місцевої влади вдаються до  вилучення дитини та позбавлення батьківських прав? Як поліпшити соціальну роботу з сім"ями, які виховують дітей. Ці питання обговорювалися на Всеукраїнській нараді під головуванням Президента України рік тому.

Причина такого стану очевидна – відсутність системної діяльності місцевих органів виконавчої влади. В Україні приблизно 800 теритріально-адміністративних одиниць – тобто районів і міст, з них 287 голів місцевих органів виконавчої влади за 2011 рік не влаштували жодної дитини до прийомних сімей або дитячих будинків сімейного типу одразу направляли дітей  до інтернатів. Тоді Президент сказав – це неподобство, цього не має бути і дав досить жорсткі завдання.

Напевно для чиновників легше і швидше влаштовувати сироту до інтерната, ніж шукати йому прийомну сім’ю…Чи можна взагалі переконати місцеву владу, що сімейна форма найкраща, «найправильніша» для дитини?

Важливо розуміти, що  уся «дитяча» політика – це робота району та міста. Вилучити дитину, видати чи не видати свідоцтво про народження - ці питання вирішуються «знизу», там, де живе дитина.

Керівники районних державних адміністрацій  мають усвідомити себе не тільки на цій посаді, а й керівниками органу опіки та піклування. Це дуже специфічна функція, коли ти маєш розуміти, що ти єдиний батько для тих дітей-сиріт, які живуть на території твого району.

За три місяці  Уповноважений Президента України з прав дитини Юрій Павленко об’їхав усі регіони України. Ми зустрічалися з керівниками усіх районних адміністрацій, де питали за кожну дитину. Скільки дітей-сиріт у районі, скільки в інтернатах, чи шукали дитині усиновителів, чи намагалися влаштувати у прийомну сім’ю, чи розшукували родичів, чому дитину зразу доправляли до інтерната?... Відповіді були різні. Від того, що ми розуміли, що людина повністю «у темі», аж до того, що керівник не знав скільки у його районі дітей-сиріт, де ці діти і взагалі не орієнтуються, хто сирота, а хто позбавлений піклування.

Були керівники, які не знають, не розуміють, не відчувають, який у них є потенціал, які надзвичайні люди у регіонах опікуються сиротами.

Губернатори зустрічалися з батьками-вихователями. Ми бачили, як стрирається стереотип, що люди, які беруть на виховання сиріт «якісь не такі». Зазвичай, якщо людина не здатна опікуватися сиротою, вона й не розуміє, як і чому інші це робять. Так створюються міфи, починаються передбачення, що дітей беруть заради грошей і тому подібне.

Ці поїздки дали дуже добрі результати, бо, відвідавши 27 областей ми зустрілися з майже 4 тисячами прийомних батьків, батьків-вихователів. Ми приїжджали в область, зустрічалися з керівниками областей і з батьками вихователями. Люди нам розказували усе, що накипіло. А вже після того, проводилася нарада з керівниками, головами РДА від яких залежить прийняття рішень.

На які проблеми найбільше нарікали прийомні батьки?

Немає більш достовірної інформації, ніж та, про яку розповідають прийомні батьки. Взагалі це велике щастя бачити і спілкуватися з такими людьми.

Вони дуже різні. Наприклад, у Сумські області встав прийомний батько (він же сільський голова одного із селищ) і розповідає, що з його села протягом останніх чотирьох років не вийшло жодної дитини-сироти. Село саме дбає про те, щоб допомагати родинам, які з різних причин можуть схибити. Такий керівник своїм прикладом демонструє, як треба піклуватися про дітей–сиріт. Але й було багато проблемних питань. Зокрема, щодо оформлення земельних ділянок, житла на прийомних дітей. З цими питаннями можна ходити по бюрократичному колу без кінця. З допомогою губернаторів ми зразу ж вирішували проблеми.

Батьки скаржилися на те, що дитина не може  отримати безкоштовну путівку на санаторно-курортне лікування, що інстанції вимагають стоси документів, які підтверджують статус дитини, що втратила батьків, тобто довідки про усі трагедії у житті дитини. Як правило, рішення суду про позбавлення батьківських прав утримує багато негативних відомостей про біологічних батьків дитини, описано детальні обставини в яких жили діти з біологічними батьками. Вимагати такі документи може тільки служба у справах дітей, а не школа, лікарня, жек. Ми запитували у чиновників, які вимагали ці документи – якби вам прийшлося у кожен кабінет, за копійки, що ви маєте отримати, приносите і кладете заяву у якій мама відмовляється від вас…, а ви вимагаєте такі документи від дітей.

Україна ще у 2005 році законом передбачила, рішення РДА встановлюється статус дитини-сироти. Має бути один цей папірець про те, що надано статус. Посадовців, крім працівників служби у справах дітей, не має цікавити свідоцтво про смерть мами, де написано причини смерті. Не повинна дитина носити ці документи, які змушують сироту й далі психологічно «зменшуватися». Тому закон й передбачає – одну довідку про статус сироти.

Виявили навіть таке – в одному з міст, за фактом сирітства, міліція автоматично ставила дитину-сироту на облік, як таку, що схильна до вчинення злочинів. Сироту автоматично відносили до конфліктуючої із законом сторони.

Нині у суспільстві активно піднімається питання скасування таємниці усиновлення.

Ці питання ставлять перш за все трагічні випадки, які відбуваються з дітьми. Так, нещодавно загибель двох дівчаток від руки усиновительки у Краснодоні, вимагає активних дій щодо поліпшення і процедур  підготовки кандидатів в усиновителі, і процедур нагляду за умовами виховання таких дітей, змін до законодавства України, які б унеможливили трагедії з дітьми.

Саме тому, Уповноважений Президента України з прав дитини ініціює скасування таємниці усиновлення.

Найближчим часом Уповноважений проведе низку консультацій з усиновителями, державними службовцями, діячами громадських організацій з питань скасування таємниці усиновлення.

Наперед хочу заспокоїти тих батьків, які усиновили і сьогодні зберігають таємницю усиновлення. Закон зворотної сили не має. Якщо Ви усиновили під час дії таємниці усиновлення – ніхто не має права її розголосити навіть після законодавчого скасування таємниці.

Можете назвати регіони-лідери або аутсайдери щодо влаштування дітей у сім’ї?

Областей, де взагалі не розвиваються сімейні форми виховання  немає. А з позитивних прикладів наведу Сумську область, де  за 9 місяців цього року жодної дитини, що посиротіла, не направили до інтернатного закладу, всім дітям посадовці знайшли сім"ю. Багато дітей виховуються у прийомних сім"ях та дитячих будинках сімейного типу у Харківській, Київській, Херсонській областях.

Дніпропетровську область також називають лідером по сімейному влаштуванню дітей-сиріт…

Дніпропетровська область традиційно належить до регіонів з високим рівнем показників сирітства. Якщо на Львівщині – 0,5 % дитячого населення становлять діти-сироти або позбавлені батьківського піклування, то у Дніпропетровській області – 1,7 %. Ризик дитини стати сиротою на сході України – у чотири рази вищий, ніж на заході.

У Дніпропетровській області губернатор переконаний, що дитина може вирости щасливою лише у сім’ї. Обласна влада об’єднала зусилля  з Фондом Розвиток України та соціально-відповідальним бізнесом  і спільно працюють над тим, щоб дитина жила у сім’ї. І дія, є і результат. 1200 дітей, які втратили батьківське піклування, виховуються в сім"ях небайдужих людей

Безумовно, попри те, що багато зроблено, ще багато треба зробити, бо ще багато дітей чекають на батьків, перебуваючи в інтернатах.

Людмило Семенівно, Ви дуже багато років активно просуваєте ідею прийомних сімей для дітей-сиріт та водночас відмови від інтернатної системи… 

Ідея виховання в прийомних сім"ях дітей, які втратили біологічну сім"ю належить не комусь персонально. Так Господь створив дитину, що вона для кращого розвитку повинна жити в родині. Ми над цим навіть не замислюємося, коли говоримо про рідних дітей. Це ж право для дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування ми дискутуємо.

Cімейні форми виховання дітей це така допомога дитині, що, попри усі «за» і «проти», має стільки «за» що «проти» у жодне порівняння не йде. Є Конвенція ООН про права дитини, яка говорить - дитина має рости у сім’ї, є Сімейний кодекс, у якому написано діти мають виховуватися у сім’ї, є Закон про охорону дитинства, де написано діти мають виховуватися у сімя’х і так далі.

Соціальні ініціативи Президента  України також спрямовані на зменшення кількості дітей, які виховуються у інтернатних закладах шляхом створення умов для виховання дитини в родині

Безумовно, мають бути інтернати для дітей з глибокими вадами у здоров"ї. Для тих дітей, де потреба у медичній допомозі є найпершою. Але здорова  або відносно здорова дитина має виховуватися в родині , а не в інтернаті.

Спротив старої системи й досі не слабшає?

Небажання інтернатних закладів передавати дітей на виховання до прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу є однією з прихованих причин зменшення темпів влаштування дітей у сім"ї. Інтернатні заклади часто вдаються до заборонених і незаборонених способів, але, щоб дитину не віддати. Батьки-вихователі розповідають, що часто їх та кандидатів в усиновителі невірно інформують про стан здоров"я таких дітей, додаючи нових хвороб або негативних прогнозів щодо встановлених діагнозів, дописують дитині складнощі характеру тощо. А дітям відповідно розказують всі відомі їм жахи про життя у родині.

Попри все, рано чи пізно інтернатних закладів у такому вигляді, як вони є зараз, в Україні не буде. За останній рік в Україні 7 інтернатних закладів закрито. І закриваються вони кожен рік. Закриваються, як правило через відсутність дітей, які потребують інтернатного закладу.

Якщо зростає кількість дітей, які влаштовуються під опіку, прийомні сім’ї, відповідно відпадає необхідність у інтернатних закладах. Не може фінансуватися інтернат, заповнений на третину. Боляче, великими зусиллями, але все одно це реформування іде.

От і у Дніпропетровській області, внаслідок зростання кількості  дітей, які виховуються в сім"ях, інтернатні заклади закриваються. І тепер у  приміщеннях колишніх дитячих будинків, шкіл-інтернатів працюють звичайні дитячі садочки. Тільки у цьому році у місті Дніпропетровську так створено три дошкільних дитячих заклади.

Ви вже 15 років займаєтеся проблемами сиріт в Україні. Хто з Президентів найбільше сприяв, переймався долею  таких дітей?

Яка б влада не була, якими б не були розбіжності між попередниками і наступниками, між опозицією і діючою владою, гріх великий ігнорувати проблеми та інтереси дітей-сиріт. Я дуже рада, що у питаннях сирітства є наступництво влади. Багато, що було зроблено за різних керівників країни, багато робиться й зараз.

Ми повинні розуміти складні процеси у сфері дитинства. Якщо держава не дбає про те, щоб дитина-сирота була влаштована у сім’ї (чи то під опіку, чи у прийомні сім’ї, чи у дитячий будинок сімейного типу), це означає, що через рік ця дитина буде усиновлена за кордон. Якщо ми ставимо собі за мету віддавати дітей з України за кордон, не дбати про спроможність держави, про її майбутнє, тоді не треба дбати про розвиток сімейних форм виховання.

А якщо ми хочемо, щоб дитина–сирота була соціалізована та виховувалася адекватно на батьківщині, то жодного іншого шляху, крім влаштовувати дітей у сім’ї немає.

30 вересня, в день християнського свята Віри, Надії, Любові і матері їх Софії, в Україні відзначається День усиновлення. Як і чому виникло таке свято в Україні?

Це свято було запроваджено Указом Президента України у 2008 році, році коли українці почали всиновлювати більше українських дітей, ніж іноземці, коли наші співвітчизники  почали всиновлювати дітей не тільки малюкового, а й старшого віку і по декілька дітей, коли було на законодавчому рівні визнано, що сім"ї, які усиновили мають отримувати таку ж допомогу, як і ті сім"ї, які народили дитину.

Це свято – вітання дітям, які пори всі негаразди, знайшли сім"ї, які їх не народжували, але їх люблять. Це свято – є свідченням поваги до сімей, які виховують 35 тисяч усиновлених, 11 тисяч прийомних, 63 тисячі підопічних дітей. Це свято - заклик до тих дорослих, які сьогодні хочуть, але ще не наважилися розпочати процедуру усиновлення. Це свято-звертання до посадових осіб працювати в питаннях усиновлення до допомоги сім"ям, які усиновили, ще більш якісно. Це свято – заклик до громади  поважати тих, хто вчинив таке незрозуміле для багатьох: взяв дитину-сироту до себе в сім’ю і переймається її численними проблемами.

Українська громада активно змінює своє ставлення  до усиновлення. Все більше сімей не вважають за потрібне приховувати, що вони усиновили дитину. Все менше серед нас тих, хто щойно дізнавшись, що дитина усиновлена, шукають нагоду повідомити їй, що вона чужа. Ми, українці вчимося вітати усиновлену дитину з тим, що в неї є батьки, які не народивши її, просто люблять.

 Софія Палій

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся